Шаргородський районний суд Вінницької області

30 березня 2016, 15:30

УЗАГАЛЬНЕННЯ

ПРАКТИКИ ЗАСТОСУВАННЯ ШАРГОРОДСЬКИМ РАЙОННИМ СУДОМ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ЦИВІЛЬНОГО І КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ЗА 2015 РІК

м. Шаргород 30.03.2016 року

На виконання плану роботи Шаргородського районного суду Вінницької області на І півріччя 2016 року суддею Шаргородського районного суду Славінською Н.Л. та помічником судді Мазур В.А. проведено узагальнення судової практики щодо застосування рішень Європейського суду з прав людини при здійсненні цивільного і кримінального судочинства за 2015 рік.

Європейський Суд з прав людини – це міжнародний судовий орган, юрисдикція якого поширюється на всі держави – члени Ради Європи, що ратифікували Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, і включає всі питання, які стосуються тлумачення і застосування конвенції, включаючи міждержавні справи і скарги окремих осіб.

До складу Суду входять 47 суддів, по одному від кожної держави - члена.

Європейський Суд з прав людини було засновано в 1959 році відповідно до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950) з тим, щоб забезпечити дотримання державами-учасницями їхніх зобов’язань.

Із метою врегулювання відносин, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконувати рішення ЄСПЛ проти України, усунення причини порушення Україною Конвенції, впровадження в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини та створення передумов для зменшення числа заяв до ЄСПЛ Верховною Радою України прийнято Закон України від 23 лютого 2006 року №3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-ІV), у ст.17 якого наголошується, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Проведеним узагальненням встановлено, що протягом періоду, що аналізується, суддями застосовувалися правові позиції, висловлені у рішеннях Європейського суду з прав людини при здійсненні цивільного і кримінального судочинства.

Так, встановлено, що протягом 2015 року рішення ЄСПЛ суддями Шаргородського районного суду при винесенні вироків, рішень, ухвал застосовано у 100 справах, що перебували в провадженні суду, зокрема у 51 кримінальній та 49 цивільних справах.

При здійсненні кримінального судочинства суддями Шаргородського районного суду, зокрема при винесенні вироків, а також постановленні ухвал за результатами розгляду скарг та клопотань слідчими суддями, у 2015 році застосовувались такі рішення ЄСПЛ, як «Христов проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України», «Ратушна проти України» та інші.

Так, наприклад у справі №152/1105/15-к при винесенні вироку у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за №12015020360000230 12.06.2015 року по обвинуваченню Особа 1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.185 КК України, при призначенні покарання неповнолітньому обвинуваченому Особа 1 суд посилався, в тому числі, на п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі "Христов проти України", у якому зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Крім того, ухвалою слідчого судді від 17.09.2015 року задоволено клопотання слідчого СВ Шаргородського РВ УМВС України у Вінницькій області про продовження строків тримання під вартою Особа 1, у якій, серед іншого, суд керувався п.175 рішення Європейського суду з прав людини від 21.04.2011 року «Нечипорук і Йонкало проти України», у якому зазначено: «що термін «обґрунтована підозра» означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення (див. рішення у справі «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого королівства»). Мета затримання для допиту полягає в сприянні розслідуванню злочину через підтвердження або спростування підозр, які стали підставою для затримання (див. рішення у справі «Мюррей проти Сполученого Королівства»). Однак, вимога, що підозра має ґрунтуватися на обґрунтованих підставах, є значною частиною гарантії недопущення свавільного затримання і тримання під вартою. Більше того, за відсутності обґрунтованої підозри особа не може бути за жодних обставин затримана або взята під варту з метою примушення її зізнатися у злочині, свідчити проти інших осіб або з метою отримання від неї фактів чи інформації, які можуть служити підставою для обґрунтованої підозри (див. рішення у справі «Чеботарі проти Молдови»)».

При винесенні вироку у справі за №152/1317/15-к за обвинуваченням Особа 1 у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.122 КК України, кримінальне провадження щодо якого внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12015020360000290 28.07.2015 року, суддею застосовано положення, викладені у рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 року (остаточне – 17.06.2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «Суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом»… Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)».

Також, в ухвалі слідчого судді від 30.09.2015 року (кримінальне провадження №152/1466/15-к) при відмові в задоволенні клопотання слідчого СВ Шаргородського РВ УМВС України у Вінницькій області Ліпецької В.Є. про проведення обшуку, слідчий суддя керувався в тому числі п.75 рішення Європейського суду з прав людини від 02.12.2010 року (остаточне – 02.03.2011 року) у справі «Ратушна проти України», з якого вбачається, «що для санкціонування проведення обшуку житла чи іншої власності закон вимагає, аби суди України були переконані у наявності достатніх підстав вважати, що речі, які розшукуються, можуть бути знайдені там».

Позитивним прикладом застосування положень Конвенції та практики ЄСПЛ є також рішення, винесені суддями Шаргородського районного суду при здійсненні цивільного судочинства.

Так, у 2015 році в провадженні суду перебувала цивільна справа №152/426/15-ц за позовом Особа 1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Автофінанс" про визнання недійсним договору фінансового лізингу №000215 від 10.02.2015 року та стягнення коштів. При винесенні рішення суду від 29.05.2015 року, яким позов Особа 1 задоволено частково, судом застосовано положення п.26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та п.23 рішення ЄСПЛ у справі "Гурепка проти України №2", у яких наголошується на принципі рівності сторін – одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом, а також п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі «Христов проти України», рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бочаров проти України».

Також, ухвалою суду від 17.12.2015 року у цивільній справі №152/1959/15-ц повернуто позовну заяву Особа 1 до Особа 2 та Особа 3 про встановлення факту проживання однією сім’єю, з посиланням на те, що справи про встановлення факту, що має юридичне значення розглядаються судами в порядку цивільного судочинства за правилами окремого, а не позовного провадження, і лише за умови, якщо на підставі наявності спору про право, суддя своєю ухвалою відмовить у відкритті окремого провадження у справі, або залишить заяву без розгляду, особа, вправі звернутися до суду за захистом свого права в порядку позовного провадження. Суд встановив, що заявником не підтверджено неможливості розгляду її справи в порядку окремого провадження, тому вимогу про встановлення факту проживання однією сім’єю слід розглядати в порядку окремого провадження у Рівненському міському суді, тобто за місцем проживання Особа 1.

При винесенні ухвали суддею застосовано положення ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4.11.1950 про те, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, а також рішення Європейського суду з прав людини «Zand v. Austria» від 12.10.1978, де вказано, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Крім того, у цивільній справі №152/782/15-ц за позовом Особа 1 до Особа 2 про захист гідності та честі, ділової репутації 07.10.2015 року судом ухвалено рішення, яким позов Особа 1 до Особа 2 задоволено частково та стягнуто з відповідача на користь позивача моральну шкоду в сумі 1000 грн. та при ухваленні якого, суддею також застосовувалась практика Європейського суду з прав людини.

Так, у мотивувальній частині рішення зазначено, що виходячи з аналізу норм ст.34 Конституції України та ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, право на оприлюднення поглядів, оцінок, думок, суджень має будь-яка особа. З огляду на це, висловлення оціночних суджень, якщо вони не містять елементів образи фізичної особи, не може бути визнано проявом неправомірної поведінки. Стаття 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає різницю між «інформацією» та «ідеями». Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини «Лінгес проти Австрії» 1986 року зазначена позиція Суду про те, що свобода висловлювань не обмежується фактичними даними, які можна підтвердити, вона включає також погляди, критику, припущення.

Таким чином, стаття 10 Конвенції поширюється не лише на «правдиву інформацію». Особа, що висловила свої погляди, а не факти, не може бути зобов’язана доводити їх правдивість – це є порушенням ст.10 Конвенції, про що зазначено у рішенні Європейського суду «Торгейрсон проти Ісландії» 1992 року».

Крім того, розглядаючи справу №152/1742/15-ц за позовом Особа 1, Особа 2, в інтересах яких діє Особа 3, до Мурафської сільської ради Шаргородського району Вінницької області, Особа 4, Особа 5, з участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, – Реєстраційної служби Шаргородського районного управління юстиції Вінницької області, Комунального підприємства «Могилів-Подільське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» – про визнання приватизації недійсною, суд, частково задовольняючи позов, послався, у тому числі, на у п.24 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» та в п.23 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України №2», у якому наголошується на принципі рівності сторін.

Крім того, по даній справі судом застосовувались також висновки Європейського Суду з прав людини, викладені у в пунктах 40, 41, 42, 44 рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02.12.2010 року (остаточне – 02.03.2011 року), про те, що «згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме – від наявності достатніх та триваючих зв’язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, п. 36, 2004-XI (витяги)). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» ( заява № 19009/04, п. 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (заява № 39948/06, п. 47)... Втручання у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (заява № 20082/02, п. 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (заява № 66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 р. у справі «Станкова проти Словаччини» (заява № 7205/02, пункти 60–63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (заява № 28261/06, пункти 21–23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (заява № 3572/06, пункти 42–45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., рішення у справі «Беєлер проти Італії» (заява № 33202/96, п. 110)».

З огляду на зазначене судам при здійсненні судочинства необхідно ширше застосовувати норми міжнародного права. Зважати, що обов’язковим є не тільки врахування рішень ЄСПЛ, постановлених щодо України, а й застосування поряд із нормами національного законодавства України норм Конвенції та практики ЄСПЛ і щодо інших країн – учасниць Конвенції з метою недопущення порушення прав людини та основоположних свобод. Ухвалюючи рішення у цивільних та кримінальних справах (провадженнях), з метою недопущення неправильного тлумачення та застосування норм Конвенції у контексті кожної конкретної справи свої висновки підтверджувати практикою ЄСПЛ, викладеною у його рішеннях.

Спірних питань по застосуванню суддями Шаргородського районного суду Вінницької області міжнародно-правових актів та практики Європейського суду з прав людини – не виникало.

Суддя Шаргородського районного суду Вінницької області Н.Л. Славінська

Помічник судді – В.А. Мазур